Сайт Нивецької гімназії

Заплакало небо дощами...

Біль і туга зійшлися клином.

Свистіли кулі над Афганістаном,

Прлася мати із сином.

Котилися сльози рікою.

Ще б жити – та віку немає.

Лишилась невістка вдовою

Й онука за батька питає.

Прощається мати із сином...

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає –

Як жити тепер без дитини?

Лиш чорна хустина. Німа домовина...

«Прости» – ледь шепоче вустами,

Лиш чорна хустина – то туга за сином.

Заплакало небо дощами...